І турка, і джезва — це інструменти для видобутку смаку з кави. Але турка для мене звучить як щось із набору справжнього робочого інструменту: кувалда, сокира, турка, лом.
А джезва — це вже ніби з іншої опери: арфа, віолончель, флейта, джезва.

Я — з покоління турки. У нас вдома не було ніяких альтернатив. І як дитина, я навіть не підозрював, що каву можна готувати якось інакше.
Ось пательня — для смаженої картоплі.
Ось каструля — для борщу.
А це — турка. Вона для кави. Все логічно.

І справді, турка — це був інструмент для «справжньої» кави. Такої, що чорна як смола, міцна як горілка, і гірка як перше кохання. Це не я придумав, так і було.
Кава тоді відповідала на два питання:
1. Хто ти по життю (статус);
2. І чим ти запиваєш цигарку.

Тому й підходив лише один тип інструменту — щось серйозне й без сантиментів. ТУРКА — ідеально.

А сьогодні ми шукаємо в каві інше. Смак. Досвід. Натхнення. Ми стали крихкіші. Витонченіші. Ми п’ємо каву, тому що вона смачна, а не тому що треба зранку прокинутись і «прийти до тями».
І під це вже хочеться інший інструмент. Не просто робочий. А щось ближче до мистецтва.

ДЖЕЗВА — ідеально.